Спогади минулого приносять усмішку (с) МетаНоя

Спогади – це така річ, яка завжди з тобою. Завжди можна сягнути до серця і знайти там щось добре. Щось незвичайне. Чиїсь добрі очі і дружнє плече.

Сьогодні я згадувала про перші салезіянські зустрічі молоді, які були при гуртожитку. Пам’ятаю, як ми з товаришкою зібралися у розвідку, дивитися хто це збирається і для чого. На оголошенні було написано дрібними літерами внизу “Читання Святого Письма зі священиком” – отож, ми заінтриговані очікуваним, йшли на цю зустріч як до країни див :) Пам’ятаю, у серці все завмирало від цікавості.

І справді, був священик, і було Святе Письмо :)

Так почалася салезіянська пригода.

Перші дивні слова, як-от “Ораторія” – що це таке тоді писало одразу на дверях поруч із церквою? І взагалі, хто ці люди?! (жартую :))

Але потім – потім були надзвичайні чудові на-все-життя знайомства. Неповторні реколекції в Уневі. Перша серпнева проща туди ж. Веселі канікули для дітей з необмеженим потенціалом волонтерів і учасників, з невичерпною вірою вихователів у нас, таких спраглих розвитку і довіри.

Я досі, мабуть, не усвідомлюю, як глибоко пустили коріння і які непередбачувані плоди дали ці знайомства мого юного неофітства :) Розмови до пізнього вечора, спільні справи, ділення вірою – таке спонтанне і безпосереднє – у проблемах щоденного життя, свідчення про те, що ти-я-він-вона вірить і цього достатньо. Захоплення одне одним, натхненням, яким ділилися так щиро і без обмежень. Перші пошуки себе і безумовна довіра Тому, Який веде.

Ні, я б не хотіла все вернути. Нехай залишається там де є і гріє нам серця, кожному там, де хто є.

Але, будь ласка, хто це прочитає, дайтеся чути :)

Нехай радості буде ще більше, а наша дружба міцніша!

Чекаю :)